На підприємстві (виробництво рафінованої дезодорованої олії) встановлено азотну установку, яка юридично належить постачальнику газу (оренда обладнання). Азот використовується як допоміжний матеріал для створення «азотної подушки» та контактує безпосередньо з харчовим продуктом. В умовах договору описано, що виконавцем надається установка, обслуговуванням займається виконавець, він надає документацію з якості матеріалу, що виробляється, замовнику, без зазначення показників.
У межах системи НАССР виникло кілька спірних питань щодо верифікації цього процесу:
Розмежування відповідальності: як юридично та практично розділити відповідальність між нами та власником установки за чистоту газу (відсутність аерозолів компресорної оливи та вологу)? Чи достатньо для аудиту лише наявності сертифікатів на фільтри від постачальника?
Декларування відповідності: чи зобов’язаний власник установки надавати Декларацію відповідності на кожну партію згенерованого газу, чи достатньо разової декларації на технологію/обладнання?
Методи контролю: які мінімальні параметри (крім кисню) ми зобов’язані контролювати власною лабораторією для підтвердження статусу «Food Grade»?
Статус СЕС: яка наразі ситуація із дозвільною документацією? Зокрема, чи має азот (як харчова добавка E941) мати діючий висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи (сертифікат СЕС) на сьогодні, враховуючи зміни в українському законодавстві та перехід до європейських регламентів? Чи достатньо лише Декларації про відповідність від виробника/власника установки?
Це типова ситуація «сірої зони» аутсорсингу, яка під час перевірок часто призводить до невідповідностей. Проблема в тому, що підприємство купує не «балони з газом» (товар), а послугу з генерації, але відповідальність за безпечність продукту (олії) несе підприємство. Тому будемо…
Переглянути матеріал можуть лише передплатники системи або користувачі демодоступу